Category Archives: До уроків Історії

Ґійом Левассер де Боплан – картограф України

“Панове, я пропоную вам карту, складену не за чужими описами і не з чуток. Я склав її сам на основі точних вимірів, здійснених мною в усіх закутках краю, який вона зображає, що повинно переконати вас як у точності, так і правдивості моєї розповіді… Отож, насолоджуйтесь на дозвіллі плодами моєї праці, споглядаючи зі своїх кабінетів цю гарну і рідкісну країну, найбільша частина якої була заселена за мого часу, міста і фортеці, плани яких я сам накреслив. З огляду на те, що вся карта охоплює лише два градуси широти, мені було зовсім нескладно зробити її на паралельних меридіанах, бо помилка, яка може при цьому виникнути, майже непомітна внаслідок незначного простору. Правда й те, що коли б її продовжити на південь або на північ, то довелось би робити меридіани променями, що ми й бачимо на звичайних картах”. Ґійом Ле Вассср де Боплан. Опис України, кйіькох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення восн. – К., 1990. – С. 25, 239.map_ua_1650_boplan_10k

Ґійом Левассер де Боплан – картограф України

Карти України Ґ. Боплана – це перші твори західноєвропейської картографії, присвячені спеціально Україні; на них назву “Україна” вперше вжито для означення всієї української території “від Московії до Трансільванії”. Вони мали великий вплив на розвиток західноєвропейської картографії у другій половині ХУІІ-ХУШ ст. та утвердження назви “Україна” не тільки на картах Польщі та Московської держави, які в ті часи володіли певними частинами українських земель. З’явилися карти України як особливої та окремої географічної та політичної спільності1.

Автор цих карт – француз за походженням, військовий інженер і архітектор Ґійом Левассер де Боплан, який перебував на службі у війську польського короля з 1630 р. до 1647 р. Він народився в Нормандії, ймовірно у місті Дьєппі, 1600 р. у дворянській гугенотській родині2. Його батько (помер 1643 р.) -відомий математик, гідрограф, картограф, океанський лоцман, автор кількох наукових трактатів -мав таке ж ім?я – Ґійом Левассер. Можна здогадуватися, що він доклав зусиль, аби передати синові свої зацікавлення та дати йому належну освіту. Боплан-син розпочав свою військову кар’єру замолоду. Уже 1616 р. він – лейтенант під командуванням маршала Кончіно Кончіні, 1620 р. – військовий інженер у м.Дьєппі, між 1628-1630 рр., поряд із цією посадою, обіймає посаду архітектора в окрузі Руана.

Політичні заворушення, релігійна нетерпимість, неможливість зробити кар’єру на батьківщіни змусили Ґ. Боплана у 1630 р. виїхати та продовжити свою кар’єру в Речі Посполитій. Місцем його служби були частини польського коронного війська під командуванням великого коронного гетьмана С. Ко-нєцпольського, що дислокувалися в Україні. Призначений на посаду військового інженера, він займався будівництвом нових та реконструкцією існуючих фортець. За його проектами споруджено укріплення м. Бара (1631 р.), фортеці в Новому Ко-нецьполі (Саврань, 1634 р.), Старці (1638 р.), Бродах (1630-1635 рр.)3> фортецю-палац у Підгірцях разом з А. Дель Аква (1635-1640 рр.). Поряд із цим основним завданням Ґ. Боплан постійно вивчав і картографував територію, на якій перебував. 8 березня 1637 р. Ґ. Бопланові надано титул королівського придворного, а між 1637 і 1645 рр. – звання капітана артилерії. Як військовослужбовець коронної армії, Ґ. Боплан був учасником війни 1632-1634 рр. між Польщею і Московським князівством, боїв з татарами і турками у липні та жовтні 1633 р., воєнних приготувань Польщі проти Швеції 1635 р. Крім того, він брав участь у придушенні королівськими військами козацьких повстань під керівництвом П. Павлюка (1637 р.), Я. Острянина і Д. Гуні (1638 р.), а також у кампанії проти татар узимку 1646-1647 рр., зображений ним в “Описі України”.

Після звільнення з посади у польській королівській армії 29 березня 1647 р. Ґ. Боплан виїхав до Ґданська, де, очевидно, працював з відомим гравером В. Гондіусом над своїми картами та ілюстраціями до “Опису України”. До Ґданська Ґ. Боплан приїжджав ще раз наприкінці 1650 – початку 1651 рр.4 На початку 1648 р. повернувся до Франції, звідки незабаром виїхав на військову службу до Вест-Індії, де, зокрема, виконав план портового міста Картахени (на території сучасної Колумбії).

У 1650-1651 рр. Ґ. Боплан жив у Дьєппі, а з 1652 р. – у Руані. Служив під командуванням військового інженера, майбутнього маршала Франції С. Вобана. 1665 р. Ґ. Боплан отримав звання військового інженера короля Людовіка XIV.

Ґ. Боплан був двічі одружений. Від першого шлюбу з Марі Дюже мав троє дітей. Один з його синів успадкував його ім’я – Ґійом Левассер.

Родинний герб Ґ. Боплана – три золоті грона винограду в трикутнику (два вгорі, одне – внизу), на зеленому полі. Помер Ґ. Боплан не раніше січня 1675 р.5

Творча спадщина Ґ. Боплана уже кілька століть привертає увагу дослідників і має значну літературу 6. Вчені вивчали його біографію, історію створення карт, їх зміст, достовірність і значення для розвитку картографії України та Європейського континенту взагалі.

В українську історіографію Ґ. Боплан увійшов як автор “Опису України”7 та автор карт українських земель. “Опис України” від часу свого опублікування витримав численні перевидання в перекладах німецькою, польською, російською мовами. В останні роки здійснено перевидання “Опису України” французькою мовою з великою передмовою і коментарями його упорядників – канадських учених А. Б. Перналя та Д. Ф. Ессара8. Ці ж автори видали цей твір англійською мовою з додатком репродукцій карт і покажчиків до них9.

Вперше здійснено повний переклад “Опису України” українською мовою, а видання його з факсиміле оригіналу, доповнене передмовою та ґрунтовними науковими коментарями, у яких відтворено історичне тло діяльності Ґ. Боплана, стало подією в українській історичній науці10. Вперше зроблено узагальнення історії вивчення та використання творів Ґ. Боплана українськими вченими у статті професора Я. Даш-кевича, що доповнює це видання11.

У вітчизняній науковій літературі прийнято твердження, що Ґ. Бопланові належать такі картографічні праці, присвячені зображенню українських земель, як Генеральна карта України 1648 р.12, 1660 р.13, Спеціальна карта України 1650 р.14, карти нижньої течії Дніпра, вперше опубліковані анонімно 1662 р. в атласі Й. Блау15, карта Польщі16, репродуковані В.Кордтом17. Ці карти й використовуються істориками переважно для уточнення тих чи інших тверджень учених щодо певних подій, явищ, для ілюстрування книжок з історії України (причому іноді вони припускаються грубих помилок)18.

Однак архівні знахідки та наукові дослідження останніх десятиліть свідчать про те, що Ґ. Бопланові належить цілий ряд картографічних творів, присвячених Україні, які досі в Україні мало відомі. Так, на початку 30-х рр. опубліковано19 опис рукописного атласу карт і планів сучасника і колеги Ґ. Боплана -Ф. Ґетканта20 під назвою “Практична топографія списана і перевірена Фрідріхом Ґеткантом, Механіком. Року 1638″21. В цьому атласі 14 карт, намальованих на пергаменті, з яких дві останні, на думку дослідників, є копіями праць Ґ. Боплана, зокрема -План фортеці біля Кодацького порога22 та Українська географічна карта23.

У 1952 р. у фондах Ґданської бібліотеки Польської Академії Наук виявлено 11 карт невеликого книжкового формату (14×19 см), присвячених українським землям24. Це, зокрема, дві загальні карти України, одна з яких без назви, незавершена – нанесено лише гідросітку. Друга має заголовок “Двобічна Волинь”25. Чотири наступні карти відображають територію Київського, Брацлавського (без назв), Подільського26 воєводств і Покуття27.

Ще дві карти із цієї збірки карт-ілюстрацій відображають території Північного Причорномор’я -землі Очаківської28 та Білгородської29 орд. Окрема карта присвячена Кримському півострову30.

Дві карти у цій збірці присвячені зображенню нижньої течії Дніпра. Перша має назву: “Частина ріки Борисфена від фортеці Кодак аж до острова Хортиці разом з тринадцятьма скелястими перешкодами, названими по-простому Порогами (по-латинськи Ьі-тіпа)31. Карта доповнена врізкою “План фортеці Кодак біля першої перешкоди або порога Борисфена, побудованої непереможним королем Польщі Вла-диславом IV. 1635″32.

Друга карта називається:”Частина ріки Борисфена за Порогами, що по-простому називається Запоріжжям (звідси й назва запорізькі козаки), від острова Хортиці аж до Евксинського моря”33.

До цієї збірки карт-ілюстрацій належить і загальна карта Польщі цього ж розміру, виявлена та опублікована К. Бучеком у 30-і рр.34

Всі ці карти – північної орієнтації, на відміну від Генеральної та Спеціальної карт, що мають південну орієнтацію. Read the rest of this entry

Солженицын (цитата из книги “Страна Моксель”, Владимир Белинский)

Давно все ожидали слов Солженицына о сегодняшней России. И вот, наконец, сей “великий демократ”, сей правозащитник, высказался. Да так, что многие ахнули. Кто ожидал от Александра Исаевича взвешенных слов – разочарованы. Но многим его мысли понравились. Особенно тем, кто принял его рецепт “как нам обустроить Россию”.

И это понятно, каким бы демократом не был русский человек, великодержавный шовинизм всегда, в какой-то мере, ему присущ. Но более всего он присущ людям, стоящим на стыке наций, так называемым, – “полукровным”.
Мысль высказана не для оскорбления кого-либо, а как констатация фактов, приведенных ниже.
Особенно повезло нам, украинцам. Больше всего смешанных браков между украинцами и русскими. Казалось бы, живи да радуйся. Не получается. Люди от смешанных браков, как правило, клянутся в искренней любви к Украине, к украинцам, но сами желают быть русскими. И не важно то ли отец, русский, то ли мать. Быть русским – выгодно.
Не обошел родственными связями Украину и Солженицын. И здесь нам “повезло”.
Мы не позабыли, в свое время, нам истово клялись в родстве да любви и Михаил Горбачев, и Александр Руцкой. Теперь признался в родстве Александр Исаевич.
Большое несчастье, что вокруг нас все больше и больше таких вот родичей-полукровок. Зачем вам любовь Украины? Определитесь, наконец: то ли вы – русские, то ли – украинцы. Не путайтесь между ног. Это, по крайней мере, не этично.
Беда наша в том, что если ранее нам клялись в родстве люди уходящие с политической арены, то сегодня появился человек, вернувшийся из эмиграции, находящийся в зените славы, и вдруг, “воспылавший любовью” к своей “наполовину” Родине.
Человек во всеуслышание заявил, к какому лагерю он примкнул в России. В своей статье “Выбраться из-под обломков коммунизма” (газета “Известия”, №83 от 4 мая 1994 года) Солженицын по-барски бранит Жириновского: “Жириновский – это злая карикатура на русского патриота: как если бы кто-то его фигурой хотел бы представить миру русский патриотизм – отвратительным чудовищем”. И далее в этом же абзаце: “Сумасбродные крикливые и безумные заявления Жириновского не имеют почвы в психологии нашего усталого народа, измученного семидесятипятилетним коммунизмом”.
Полноте, Александр Исаевич! Не лукавьте! Я вам напомню ваши слова:
“Турция – умирает, и надо брать наследство…Очень было заманчиво! – начать новое царствование со славного взятия Царьграда, недоступной мечты всех предков Николая. Действительно, когда-то же и кому-то надо выполнить эту историческую задачу России, возврат (как будто Россия там уже бывала. – В.Б.) к византийскому пепелищу, – и раз навсегда защитить всех славян. Какой-то внутренний голос подсказывал Николаю, что это время пришло и задача – на его плечах. Константинопольский посол уже составил для себя письменные инструкции от имени Государя – право в избранный им момент вызвать в Константинополь наш (русский. – В.Б.) флот с 30-тысячным десантом – и Николай подписал. Придут в Дарданеллы чужестранные флоты? Ну что ж, примем войну и со всей Европой!”.
/Роман-газета №3(1177) за 1992 год. А. Солженицын “Август четырнадцатого”, стр.7./
Так Россия, Александр Исаевич, мыслила выйти к Средиземному морю. А то, что именно она, Россия, задавила и подорвала Турцию, Солженицына, как и царя Николая, абсолютно не тревожит. Подумаешь, Турция умирает, погибает великий народ. По Солженицыну, – туда ему дорога! Лишь бы быстрее ухватить кусок чужой земли.
Даже пепел Царьграда вспомнили. Вот только зачем – не понять. Ведь ни русских, ни славян там ранее не было. Ну, не жили, хоть умри!
А как хочется русскому державнику чем-то да породнится со стариной Царьграда.
Вы, Александр Исаевич, очень недовольны царем Николаем II, хотя, в целом, восхищаетесь династией Романовых. Поверьте, читателю прекрасно видна ваша тоска по Царьграду. Захвати русские Константинополь, пришлось бы в последний раз переписать историю России, дабы доказать происхождение великороссов не от какой-то там Киевской Руси, а от великих предков Византийской империи. Какая возможность упущена!
Так чем же вы отличаетесь от Жириновского?
Ну, сами помыслите. Только одним: вы сожалеете, что не дошли до Босфора и Дарданелл, а Жириновский – до Индийского океана. А в принципе, и вам и ему хочется совершить “бросок” на юг.
Естественно, повращавшись 20 лет в достатке за границей, вы стали русским холеным барином, вельможей умеющим скрывать, а если подать – то с толком, свои мысли. Жириновский пока “прет” напропалую. Но думаю, и его со временем “причешут”. Тогда и он станет выглядеть не хуже вашего.
Глядя со стороны, между вашим национал-патриотизмом и Жириновского – различия нет. Всего лишь аппетиты разные да барского лоска у вас больше, хотя вы очень суетливы.
По поводу же: “не имеет почвы в психологии нашего усталого народа” -извините. За Жириновского голосовало почти 23% русского народа, принявшего участия в выборах. Я очень сомневаюсь, да и Владимир Вольфович тоже, в достоверности этой цифири. Знаю солидный военный гарнизон где за Жириновского проголосовало 92% солдат, офицеров и членов их семей.
Да и цель-то довольно “скромная” – всего-то Средиземное море и Индийский океан.
Вернемся все же к вашему “родству” с Украиной, к вашим словам:
“Подавляя в 1919-м Украину, Ленин, в утешение ее самолюбия, прирезал к ней несколько русских областей, никогда в истории не входивших в Украину: восточные и южные территории нынешней Украины. В 1954-м Хрущев, произвольным капризом сатрапа, “подарил” Украине еще и Крым. Но даже и он не догадался “подарить” Украине Севастополь – отдельный в СССР город центрального подчинения”.
Ай да молодец, Александр Исаевич! А вы еще осуждаете Владимира Вольфовича. Ну, зачем же? Ведь вы близнецы-братья. “Обнюхайтесь”, как говорят в России, дабы признать друг друга. И логика у вас, как у каждого русского человека, – что мое, то мое и, что не мое – тоже мое.

И Севастополь, знать, не в Крымской области, и виноват-то один Хрущев, а три Верховных Совета ни при чем.
Почитайте Аджубея, уважаемый Солженицын, и узнаете, как гнали русских уже в 50-е годы в Крым и как русские люди бежали из Крыма, где “картоха не растет”.

Козацкий "дубок" для морских походов.

Козацкий “дубок” для морских походов.

И спасибо Вам! Вы ведь первый из сегодняшней русской националистической элиты признали: Ленин-то в 1919 году подавил и закабалил Украину.
Ай да Солженицын, как проговорился!
Ведомо ли Вам, Александр Исаевич, что в 1944 году русские на полуострове составляли значительное меньшинство по отношению к татарам и украинцам. А еще ранее, в 1666 году, по переписи (обратите внимание, Александр Исаевич, по переписи) в Крымском ханстве проживало всего 1120 тысяч человек. Из них: татар – 180 тысяч; греков, караимов, армян и евреев – 20 тысяч; украинцев – 920 тысяч, “которые занимались преимущественно земледелием, среди них 120 тысяч женщин и 200 тысяч детей”.

 в 1944 году русские на полуострове составляли значительное меньшинство по отношению к татарам и украинцам. А еще ранее, в 1666 году, по переписи (обратите внимание, Александр Исаевич, по переписи) в Крымском ханстве проживало всего 1120 тысяч человек. Из них: татар – 180 тысяч; греков, караимов, армян и евреев – 20 тысяч; украинцев – 920 тысяч, “которые занимались преимущественно земледелием, среди них 120 тысяч женщин и 200 тысяч детей”.

А еще в 20 годы нашего века (это когда Россия, по вашим словам, подавляла Украину) украинцы составляли третью часть населения Крымского полуострова. И не забудьте, господин Солженицын, что еще одну треть (даже больше!) составляли крымские татары, коренной народ полуострова, о котором Вы таинственно умалчиваете. А не стоило бы. Ложь-то всегда в Истории кровью народов смывалась. Вам это ведомо.
Значит, орусачивание Крыма произошло уже во времена украинские. И, как всем известно, преимущественно отставными русскими офицерами, да их челядью, то есть, людьми пришлыми.
Неприлично, господин Солженицын, таких истин не знать, даже когда очень хочется. Не думаю, что Вам сие неведомо.
Так каждый русский демократ кончается там, где начинаются интересы Российской империи.
Вы верующий, господин Солженицын. Настало время исповедаться. И Русская церковь простит, как отпускала грехи всем, сколачивающим империю. Кстати, Российское государство (и при коммунистах) всегда восхваляло людей, проливающих невинную кровь соседей, да и русскую, и чем больше ее лилось, тем сильнее восхваляло деспота. Вспомните: Иван Грозный (полностью вырезал татар в Казани, залил кровью Новгород), Петр Первый (вырезал неповинных женщин и детей в Батурине), Екатерина II (в 18 веке ввела рабство в Украине и Белоруссии, четвертовала и колесовала пугачевцев). Я могу Вам о многом напомнить, да думаю достаточно. А ведь это самые восхваляемые, самые любимые русские государи.
В книге приведены сотни примеров лжи, насилия и жестокости – все проделывалось во благо сколачивания империи.
Излагая эти мысли, я пользуюсь только данными, опубликованными в России, то ли в старой, то ли в новой.
В частности данные по Крыму приведены из газеты “Известия” №50, от 29 февраля 1992 года. Статья: “За чьим черепом пришла обезьяна?”.
Подумайте, Александр Исаевич, возможно, она уже и за Вашим пришла…
Вернемся к Вашим, далеко не честным (я не хочу Вас оскорбить более жестким словом) высказываниям.
Цитирую Ваши мысли далее: “…А Россия вот именно так, в 24 часа лишилась 8-10 чисто русских областей, 25 миллионов этнических русских, вот так же попавших в положение “нежелательных иностранцев” – в местах, где их отцы, деды, прадеды жили издавна, даже с 17 века.”.
Я не стану, господин Солженицын, с Вами спорить по вопросу принадлежности северных и восточных областей Казахстана. Каждому честному человеку ведомо, чьи эти земли, политые кровью казахских племен. Русские пришли в эти земли с мечом, а не наоборот. Вспомните разбойника Ермака. Ему случайно удалось уйти от московской виселицы, а Вы, оскорбив национальные чувства казахов, установили ему памятник в одноименном городе Ермаке.
Ведь это предки казахов противостояли ватаге Ермака. И нет ничего геройского в его жестокости и вероломстве.
Представьте себе в Саратове или Волгограде памятник Батыю или Мамаю, а в Москве – памятник Чингисхану. Или, что позволено русским, другим не позволено? Логика русского человека именно такова. Так это воспринимается, господин Солженицын, в Казахстане.
Однако вернемся к украинским землям, на которые у вас большой аппетит. Главным мотивом Ваших рассуждений о принадлежности их России “есть их преимущественное заселение русскими людьми”. Вы лукавите, Александр Исаевич, как обычно.
Я привожу для Вас, и всех интересующихся, данные из последней, изданной в Москве, в России, третьей Советской Энциклопедии, о национальном составе областей Востока и Юга Украины.
Издание 1969-1978 годов.

Где же, господин Солженицын, преимущественно русские? Всем ясно, вам, русским, очень хотелось этого достичь, да не успели. Не успели орусачить эти земли, Солженицын.
Не успели!
Вы, господин Солженицын, браните коммунистов. А напрасно. Они сделали значительно больше в вопросе орусачивания народов, чем династия Романовых. Оно и понятно: Романовы сколачивали империю, а коммунисты проводили второй этап – орусачивание.
Даже на себя поглядите. Имея, как Вы пишете, украинскую кровь, Вы не стали украинцем. Вы считаете себя исконно русским. Именно коммунисты поставили дело так, что в СССР было выгоднее стать русским, чем украинцем. Я знаю сотни людей писавшихся русскими, хотя их родители были: евреями, украинцами, белорусами, немцами, татарами и так далее.
Вот Вам еще пример: Горбачев Михаил Сергеевич. У него-то среди предков 50% украинцев на 50% русских, но он – русский.
Хотите еще одного русского. Пожалуйста: Ленин Владимир Ильич. Во всех анкетах о принадлежности к нации писал – великоросс! А по матери он – немец и еврей, по отцу – чуваш и калмык. А Вы его браните. За какие грехи? Россию-то развалили русские: Романовы, Керенский, Гучков, Милюков, и иже с ними. Ленин Вам, великороссам, в 1920 годы заарканил, с помощью коммунистов, Украину и вернул ее в “общее российское стойло”. Нате – берите!
И не прирезал он Украине ни пяди русской земли. Не из тех! Он Ваш, чистокровный великоросс! Сам признавал в анкетах, как и Вы, и Горбачев, и Руцкой, и тысячи других.
В тех условиях, условиях двадцатых годов, нельзя было восстановить губернии. Украина в 1917 году провозгласила независимость. Стала – государством, как бы Вам сие не нравилось. И проделала это после захвата власти большевиками. А именно коммунисты России, при помощи вот таких “полукровок”, клянущихся Украине в любви, пять лет заливали украинскую землю кровью, дабы не выпустить из “объятий” Империи.
Напомню Вам, господин Солженицын, что в 1918 году Брестский мир с Германией, Болгарией и Турцией подписали два независимых государства: Украина и Россия. Пробелы в знании истории Вам бы, Александр Исаевич, не мешало восстановить. Здесь слова из песни, как бы Вам не хотелось, не выкинешь.
А насчет прирезания земли скажу, опираясь на исторические факты, – в состав Украины в 1918 году входило и Украинское Вольное Казачество Кубани. В те годы на Кубани, как сказываете Вы, преимущественно говорили на украинском языке. В годы, когда Россия категорически запрещала украинский язык.
Ваши предки, Солженицын, запрещали украинцам их родной язык. И запрет накладывали все ветви власти: Царь, Сенат, Дума и даже священный Синод. А позже коммунисты свирепствовали ничуть не меньше.
С 1700 по 1908 год издано 12 Царских Указов и Правительственных Постановлений, ограничивавших и запрещавших украинскую культуру и язык. А Советская Империя за 70 лет издала по этим же запретам 8 Постановлений Политбюро и Указов. Мы еще поговорим о них.
Такое-то родство у нас, Александр Исаевич. И дабы закончить вопрос, чьи предки жили в Восточной Украине в 17 веке, я приведу Вам еще одну выдержку из Большой Советской Энциклопедии (том 23, стр.563):
“Слободская Украина, ист(орическая) область в России 17 – 18 в.в. на тер(ритории) совр(еменной) Харьковской и частей Донецкой, Ворошиловградской, Сумской, Воронежской, Белгородской и Курской областей. Со 2-й пол(овины) 16 века заселялась укр(аинскими) казаками и крестьянами, бежавшими от гнета польских магнатов с тер(ритории) Украины, находившейся в составе Речи Посполитой”.
Обратите внимание, господин Солженицын, происходило заселение земель украинцами еще до династии Романовых, т.е., до 1613 года, знать, еще при Рюриковичах. А русских там и в помине не было.
Послушайте, из каких земель состояла Московия на конец ХV-го и в начале ХVI-го веков:
“Съ 1478 года находился подъ ихъ властью Новгородъ, а въ скоромъ времени также Тверъ, Ростовъ, Ярославль. Иванъ III, справедливо прозванный Великимъ, присоединиль новыя области, лежащiя за пръделами древней Руси, и раздвинулъ границы своего государства на съверъ до Финляндiи, Бълаго моря и Ледовитаго океана, на востокъ до Урала (по Каме. – В.Б.). Его сынъ Василiй прибавилъ къ этому на югъ Рязань и Новгород Съверскiй”.
/К. Валишевский “Иван Грозный”. Москва, 1989 год. Репринтное воспроизведение издания 1912 года./
А второй автор, Н.М. Карамзин, так описал период защиты “русской земли”:
“Скоро пришло в Москву известие о новом грозном для нас замысле Хана: он велел объявить на трех торгах, в Перекопи, в Крыме, в Кафе и в других местах, чтобы его Уланы, Мурзы, воины не слагали с себя оружия, не расседлывали коней и готовились вторично итти на Россию. Татары не любили воевать в зимнее время, без подножного корма; весною полки наши заняли берега Оки, куда прибыл и сам Великий Князь (Василий III. – В.Б.). Никогда Россия не имела лучшей конницы и столь многочисленной пехоты. Главный стан, близ Коломны, уподоблялся обширной крепости, под защитою огнестрельного снаряда, которого мы прежде не употребляли в поле”.
/Н.М. Карамзин “История государства Российского”.
Москва 1993 год, том VII, стр. 63./
На этих рубежах, господин Солженицын, Московия в XVI веке защищала свои границы. Так что фантазии оставьте при себе. Не выносите подобного сраму на всеобщее обозрение.
И послушайте, что еще поведал Н.М. Карамзин в том же томе на стр. 65:
“…наконец заключили его (перемирие между Московским и Литовским княжествами. – В.Б.) на пять лет от 25 Декабря 1522 года. Смоленск остался нашим; границею служили Днепр, Ивака и Меря. Уставили вольность торговли; поручили Наместникам Украинским решить тяжбы между жителями обоих Государств…”. Так чьи прадеды где жили и кто кому прирезал земли? Неужели Вам сие неведомо? Позвольте усомниться. А если знаете, так чем же вы отличаетесь от Жириновского, знатного сына юриста?
Не хватает в России земли?
Поглядите, как она обихожена: загажена, захламлена, покинута русским крестьянином. Тысячи брошенных деревень в старинной русской Обители: в Ярославской, Ивановской, Вологодской, Архангельской, Костромской, Владимирской областях. Или перечислять еще?
Русская земля опустела – все вширь растет Империя. Все пыжится, да пыжится. Гляньте на Японию! По территории – одна российская губерния; по количеству народа – почти равна России. А может сегодня, да и завтра, Российское государство соперничать уровнем жизни и достатком с Японией? Думаю, ответ очевиден.
Так в чем же причина? Не в плохих же царях и не в коммунистах. Причины необходимо искать не на стороне, не у сопредельных народов, а у себя дома, на той земле, которая не ухожена и заброшена. Пришло время вернуться русскому человеку из сопредельных покоренных земель на свою исконную землю. Она давно заждалась человеческих рук.
“Сам я почти наполовину украинец, вырос в звуках украинской речи, люблю ее культуру, сердечно желаю всяких успехов Украине – но в ее реальных этнических границах, без захвата русских областей”.
Что можно сказать, читая подобные слова “полуукраинца”? Очень стыдно за Вас. Поверьте, Александр Исаевич, не выберется Россия “из-под обломков коммунизма” с проповедниками вашего толка. Вы толкаете Россию под “обломки шовинизма”. Здесь вы ничем не отличаетесь от Жириновского: два сапога – пара. Кстати, и коммунисты с вами в одном строю.
“Она (Украина. – В.Б.) не вынесет даже культурной задачи: в нынешних ее границах 63% населения считают своим основным языком русский (в 3 раза больше, чем там этнических русских) – и надо всех их переучивать на украинский”.
Человек ничего не сделавший для своей “наполовину Родины”, не имеет права говорить подобные слова. Он должен полностью откреститься от родства с Украиной и предать ее до конца. Шагайте “вперед и только вперед”, Александр Исаевич, зачем же на полдороге останавливаться.
Страшное горе Украины, что России удалось (да, да!) орусачить часть ее народа. Вам – это ведомо. Россия три сотни лет вела целенаправленную политику орусачивания украинцев.
Вот примеры:
Князь Шаховский, направляясь в Украину в 1734 году, получил от царицы и русских вельмож следующий наказ:
“…Шаховскому повелено искусным образом подводить украинскую казацкую старшину, дабы те женились и своячились с великорусской знатью”.
Ну, как Вам сия политика? Мало? Слушайте, что повелел по поводу Украины Ваш любимец Петр Столыпин в двадцатом веке: “…объединение на национальных интересах ведет к национальному отмежеванию”, поэтому “чужеродным народам необходимо это строжайше запретить”. И далее: “историческим заданием русской государственности есть борьба с движением называемым в настоящее время украинским, что содержит в себе идею возрождения старой Украины и устройству малорусской Украины на автономных национально-территориальных основаниях”.
Чувствуете, чью песню поете, господин Солженицын? Песню великорусской Империи. И Жириновский поет о том же.
Русскому народу позволено создать свое государство, а татарам, чеченцам – нет? Но ведь это – расизм.
Президент Казахстана, на Северные земли которого Вы положили глаз, в своем выступлении напомнил: в настоящее время более 80% казахов говорят, преимущественно, на русском языке. Что, однако, не мешает казахскому народу строить собственное государство. Дай бог им его построить.
При том ни Украина, ни Казахстан навязывать русским свой язык не станут. В этом нет необходимости. Пожелает “этнически русский”, живущий в Украине, через десяток лет занять любой государственный пост или работать в госучреждении, он сам изучит украинский язык, как нам, “инородцам”, пришлось изучать русский язык в России. Все, господин Солженицын, на взаимном паритете. Другого среди цивилизованных народов не бывает. О чем Вам известно, однако, не нравится. Чувствовать же себя русским барином с закабаленным “под себя чужеродным народом” – увы, Солженицын, – время ушло.
И ушло – навсегда.
1995 год.

75 РОКІВ ТОМУ РОЗСТРІЛЯНО ЕЛІТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІ

75 РОКІВ ТОМУ РОЗСТРІЛЯНО ЕЛІТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармохбуло розстріляно Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Миколу Куліша та інших найяскравіших представників української культурної еліти.

 Убивства здійснено «на честь двадцятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції». Вирок виконав майор НКВД Матвєєв. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року він, переважно власноруч, убив пострілом в голову 1111 політв’язнів Соловецького табору. Серед них – 290 українських митців, письменників, учених, священнослужителів та державних діячів.
Переважну більшість із них убито 3 листопада.

Так комуністичний режим знищив еліту української нації.

 В Сандармосі обірвався земний шлях геніального режисера Леся Курбаса, драматурга Миколи Куліша, літераторів Миколу Зерова, Мирослава Ірчана, Григорія Епіка, Павла Пилиповича, Валер’яна Підмогильного, Михайла Ялового, міністра освіти УНР Антона Крушельницького, академіків Матвія Яворського та Степана Рудницького й інших визначних українців.

Частину розстрільного списку опублікувала газета «День», а радіо «Свобода» розпочало спеціальний проект, присвячений пам’яті українців, убитих у Сандармосі.

 Загалом же за 15 місяців масового терору в 1937-38 роках в СРСР було ув’язнено чи депортовано понад 2 мільйона людей, з них 682 тисячі розстріляно. В Україні було знищено всіх, хто міг розвивати національну культуру чи бодай теоретично чинити опір режиму, і кого не встигли знищити під час війни 1917-22 років, репресій 1930 і наступних років і геноциду 1932-33.

Короткі цитати, звичайно, не дають уявлення про те, що значили ці люди для України, але відтворюють їхній дух.

 Згадаймо їх, вдумаймося в їхні слова.
Україна відбудеться лише тоді, коли ми крізь 75-літню прірву почуємо і зрозуміємо їх, і понесемо цей дух творчості і свободи далі в майбутнє.
 

Лесь Курбас, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

зі щоденника Read the rest of this entry

А комуністи голосуванням у ВР підтвердили, що відповідати за скоєне не бажають

Оприлюднення факту Голодомору

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 (фото інж. Віненбергера, Widener Library, Harvard University, Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, 1986, p. 35.) На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933, коли валійський (Welsh) журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз (Gareth Richard Vaughan Jones, 1905 — 12 серпня 1935, біографія) опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932-33 рр. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та « New York Evening Post».

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років, як Геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати, від БЮТ — 118, від «Нашої України» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

Вперше, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5-6 рядків»), та причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

Наукові дослідження фактів про Голодомор

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 40-х — на початку 50-х років 20 століття Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами, але не були широко відомі.

Наступний етап досліджень було проведено після створення Конгресом США спеціальної комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс.

Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький. Див. посилання на його статті та наукові праці у «Джерелах»

Альтернативні точки зору та полеміка стосовно Голодомору

Уже через два дні після появи у західних газетах чесного репортажу Ґ.Р. В. Джоунза — тобто 31 березня 1933 — газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватних розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.

Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор.

Існують наступні альтернативні до викладеної в даній статті точки зору:

Ніякого голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у населеня були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) є спекулятивно завищеною.
Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян;
Те, що в Україні ситуація (тобто кількість мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України;
Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину.
Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948 р.) до того, що оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

Вшанування пам’яті жертв

Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору
У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації.
15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду. (Але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, що до цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності.)
На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).
Міжнародна конференція з нагоди 70-ї річниці Голодомору, організована Інститутом досліджень історії суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16—18 жовтня 2003 року. За результатами роботи опубліковано книгу «Смерть землі. Великий голод в Україні 1932—1933 років» (вийшла італійською мовою).
у листопаді 2003 року угорський парламент одноголосно прийняв постанову, яка визнає голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу
Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН — з нагоди 70-х роковин подій (10 листопада 2003 р.).
В кінці листопада 2003 р. в Парижі проведено дні пам’яті жертв голодомору в Україні. Почесний президент — Ален Безансон.

Про День Конституції

28 червня в Україні відзначається державне свято – День Конституції України. Цього дня у 1996 році на ранковому засіданні Верховна Рада України прийняла новий Основний закон країни – першу Конституцію незалежної української держави.

Коротко з історії. Спроби прийняти Конституцію в Україні робилися з перших років проголошення незалежності. У 1992-1993 роках під керівництвом Президента Леоніда Кравчука був напрацьований перший проект Основного Закону, проте він так і не був прийнятий.

8 червня 1995 року між гілками влади був підписаний Конституційний договір, на підставі якого мала бути розроблена Конституція. У 1996 році була створена спеціальна парламентська комісія під керівництвом депутата Михайла Сироти. 27 червня почався розгляд запропонованого документа у Верховній Раді.
Депутати працювали над проектом, залишаючись у сесійному залі всю ніч із 27 на 28 червня. Парламентарії врахували зауваження Президента України, а також підтримали всі спірні статті проекту – про державні символи в України, про державну українську мову, про право приватної власності в Україні, після чого Основний Закон був остаточно затверджений.

Вважається, що прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність і стало найважливішим кроком у забезпеченні прав та свобод людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Відповідно до Конституції, день прийняття Основного Закону – 28 червня – є державним святом – Днем Конституції України.

8 грудня 2004 року український парламент розпочав так-звану конституційну реформу, прийнявши зміни в Основний Закон. Новий документ набрав чинності з 1 січня 2006 року.

Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)


Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук,  професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,  засл. працівник освіти України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами

Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.

1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».

1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству. Read the rest of this entry

Іва́н Я́кович Франко́

Іва́н Я́кович Франко́ (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Франко_Іван_Якович